Автомобільна аварія під час автостопу

Количество просмотров: 117

Автор Antonenko Andrii в . Опубликовано Син Ісуса - оповідання - Деніс Джонсон - переклад

 

Продаваець, який ділився лікером та кермував засинаючи… Чіроккі наповнений бурбоном…. Фольксваген не більше, ніж куля гашишового диму, керована студентом…

І сім’я з Маршалтауну, яка, несучись, вбила чоловіка, що їхав із заходу, з Батані, штат Міссурі…

Я прокинувся наскрізь мокрий, бо спав під проливним дощем, іще не зовсім прийшовши до тями, дякуючи за це першим трьом людям, яких я вже назвав – продавець, індіанець та студент – всі, хто давав мені наркоту. Я чекав на початку дороги без усілякого сподівання зловити машину. Який був сенс скручувати спальника, коли я був настільки мокрий, що, напевно, ніхто не дозволив би мені залізти у машину?  Тож я накинув мішка на себе як плащ. Злива струнами впивалася у асфальт та вивергалася пузирями на узбіччя. Мої думки ставали жалісливими до себе. Мандруючий продавець нагодував мене таблетаками, від яких полоси моїх вен відчувалися роздертими назовні. Моя щелепа боліла. І я міг назвати ім’я кожної краплини. Я відчував все, що має трапитись іще до початку. Я знав, що Олдмобіль, зупиниться біля мене ще до того, як він почав збавляти швидкість, окликаючи мене солодким сімейним голосом із середени авто, я знав, що ми розіб’ємося у цю зливу.

            Та я не турбувався про те. Вони сказали, що відвезуть туди, куди мені потрібно.  

            Чоловік і його дружина посадили доньку з собою, поклавши немовля на задне сидіння біля мене і моїм мокрим мішком. “Ми не поїдемо надто швидко,” сказав чоловік. “Зі мною дружина і діти, тож так.”

            Ти саме один з таких, подумалось мені. Я кинув мій спальник навпроти лівої двері і заснув завалившись на нього, не турбуючись, чи я житиму, чи ні. Немовля спокійно спало поруч зі мною. Йому було місяців дев´ять не більше.

Та перед тим всім, о полудні, продавець і я катилися у Канзас Сіті у його крутій тачці. Ми створили небезпечне та цинічне товариство ще у Техасі, де він мене підібрав. Зжерши цілу пляшку його амфетамінів, ми звернули з автостради, щоб  купити ще пляшку Канедіан Клаб і пакет льоду.  В його машині були фіксатори для пляшки у додачу до кожної двері та обтягнутий білою шкірою салон. Він сказав, що може взяти мене до себе додому, переночувати зі своєю сім’єю, але спочатку він мав зупинитись і побачити якусь знайому жінку.

Біля Мідвестерна хмари були, як великі сірі мізки, ми покинули головну дорогу і з відчуттям дрейфуючого корабля в’їхали у Канзас Сіті, у самий час пік немов сівши на мілину. Протягом того, як ми колесили по місту, вся магія сумісної подорожі вигорала нанівець. Він розповідав знову і знову про свою дівчину. “Мені подобається ця  дівчина. Я навіть думаю, що люблю її – але у мене жінка і двоє дітей, це покладає не аби-які обов’язки на мене. І головне на додачу, я люблю мою дружину. Я обдарований любов’ю. Я люблю моїх дітей. Я люблю всіх моїх родичів. Поки він продовжував, я відчув фальш і сказав: “У мене є лодка, невелика, шістнадцятифутова. Дві машини. І нічогеньке місце на задньому подвір’ї для басейну.”  Він знайшов свою дівчину на роботі. Вона побігла у місцевий магазин і я загубив його там.

Хмари лишалися такими ж важкими до ночі. Тоді, у темряві я іще не бачив, що насувається шторм. Водій Фольксвагена, студент колледжу, один з тих, хто розтопив мою голову гашишем, дозволив мені потрапити далеко за межі міста іще до того як почався дощ. Не маючи значення, з якою швидкістю я намагався йти, я був настільки розбитий, що не міг триматися на ногах. Я улігся на траві поряд з виходом на дорогу та прокинувся, лежачи по середині калюжі, яка розливалась навколо мене.

Пізніше, я вже казав про це, я спав на задньому сидінні Олдсмобіля, коли сім’я з Маршалтауну, розбризкуючи воду їхала крізь дощ. А ще, поки я спав, дивилячись через мої вії, мій пульс відлічував останні секунди нашого часу. На автостраді західного Массурі, у той час, було нічого крім двохсмужної дороги, і все. Коли велика вантажівка наблизилась до нас і проїхала у інший бік поряд з нами, ми загубилися у яскравих бризках дощу, та були оглушені так сильно, немов їхали прямо крізь автоматичну мийку. Щітки піднялися і опустилися по лобовому склу безрезультатно. Я був виснажений лише після години сну, тому я провалився глибше.

Я знав, щось мало статися. Та чоловік і його дружина розбудили мене раніше, не приймаючи очевидне.

“О-Ні!

“НІ-І-І-І!!!”

Мене кинуло на спинку їхнього сидіння так сильно, що воно зламалось. Я почав стрибати вперед і назад. Рідина, навколо нас, була людська кров, що лилася навколо та падала на мою голову.  Коли все минуло я знову опинився на свойому сидінні, як ні чого і не було. Я піднявся і подивився навколо.  Наші фари були розбиті. Радіатор нестримно шумів. Окрім цього нічого більше не було чутно. Судячи з усього я був при тямі один. Коли мої очі сфокусувались, я побачив немовля, яке лежало ззаду біля мене наче нічого не трапилось. Його очі були відкриті, я відчував його щічки з притиснутими до них маленькими ручками.

Через хвилину водій, який був перекинутий через кермо сів і впятився на нас. Його обличчя було зім’яте і темне від крові. Я відчув біль у своїх зубах дивлячись на нього, але коли він заговорив, було чутно, що всі його зуби були цілі.

“Що сталося?”

«Ми розбилися,» відповів він.

«З дитиною все гаразд,» сказав я, та на справді я уявлення не мав, як було на справді.

Він повернувся до своєї дружини.

«Дженіс,» сказав він, «Дженіс, Дженіс!»

«Вона в нормі?»

«Вона мертва!» сказав він трусячи її злісно.

«Ні, цього не може бути.» Я був готовий заперечувати все.

Їх донька була жива, але непритомна. Вона хникала крізь сон. Та чоловік продовжував трусити свою дружину.

«Дженіс,» кричав він.

Його дружина застогнала.

«Вона жива,» сказав я, намагаючись вилізти із машини і відійти як омога далі.

«Вона не може отямитись» я чув, що він казав.

Я стояв там на відстані вночі, з якоїсь причини, тримаючи дитину на руках. Мав тривати дощ, але я нічого не пам‘ятаю про погоду. Ми зіштовхнулися з іншою машиною на двохсмуговому мосту. Вода під нами була невидима у темряві.

Рухаючись у напрямку іншої машини, я почав чути скрипуче металеве хрипіння. Чиєсь тіло було викинуте крізь відкриті пасажирські двері, тримаючись у позі трапеції на одних щиколотках.

Машина була розплющена і здавлена так, що не лишалося місця навіть для ніг, що вже казати про водія або пасажирів. Тож, я просто пройшов повз.  

Фари наближалися здалеку. Я стояв на початку мосту, махаючи їм одною рукою, щоб вони зупинилися, а іншою я притискав дитину до мого плеча.

Вантажівка хрипіла передачами знижуючи швидкість. Водій, крутячи ручку опустив скло і я прокричав йому, «Тут аварія. Поклич допомогу.»

«Я не зможу тут розвернутися,» сказав він.

Він дозволив мені з дитиною піднятися на пасажирське сидіння, і ми просто сиділи дивлючись на аварію підсвічену фарами вантажівки.

«Там хтось загинув?» запитав він.

«Я не можу сказати хто так, а хто ні.» признався я.

Він налив собі чашку кави з термоса вимкнувши всі фари окрім габаритних вогнів.

«Котра тепер година?»

«О, п‘ятнадцять хвилин на четверту» відповів він.

Своєю поведінкою він виказував бажання не робити нічого. Відчувши полегшення мої сльзи нагорнулись самі собою. Я думав щось від мене було потрібно, та я не хотів з’ясовувати, що це було.

Коли інша машина, наближуючись, показалася з іншого боку, я подумав, що маю поговорити з ними. «Можеш потримати дитину?»,- я запитав водія вантажівки.

«Тобі було б краще тримати його»,- сказав водій. «Це хлопчик, чи не так?»

«Що ж, я думаю, можливо,»  відповів я.

Чоловік який вивалився із розбитої машини був ще живий коли я проходив, я зупинився, звикаючи до враження, наскільки сильно він був понівеченний. Він хрипів голосно і грубо. З кожним видохом його кров вибулькувала крізь рот. Він не протримався би надто довго. Я знав це, але не він, тому я подивився вниз у саму непомірну жалість до людьского життя на цій землі. Я не маю на увазі те, що всі ми помремо, це не велика жалість. Я маю на увазі те що, він не встиг мені сказать про,  що він мріяв і я не встиг сказати йому, що було насправді.

Через багато часу там були машини, які перекрили обидва кінці мосту, фари створювали атмосферу нічної гри світла на паруючий бруківці, машини швидкої і копів, проштовхуючись, наповнювали повітря пульсуючими кольорами. Я ні з ким не розмовляв. Мій секрет був у тому, що за короткий проміжок часу я пройшов від головного героя цієї трагедії до того моменту, коли став безликим спостерігачем жорсткого краху. В якийсь момент офіцер дізнався, що я був одним з пасажирів, і взяв мої свідчення. Я не пям’ятаю нічого з того, крім того, як він сказав мені, «Викинь свою цигарку.» Ми замовкли, дивлячись, як вмираючого чоловіка завантажували у швидку. Поки іще він був живий, поки іще продовжував марно мріяти. Кров з нього струменями вилітала геть. Його коліна смикало, його голова тремтіла.

Зі мною все було гаразд, принаймні, я не бачив нічого такого, але поліцейський мав розпитати мене та забрати у госпіталь, не дивлячись ні на що. Як тільки ми зайшли до приймальні швидкої, слова з рації повідомили, що чоловік помер.   

Я стояв у кахельному коридорі з моїм мокрим спальником, зігнутим між мною та стіною, балакаючи з чоловіком із місцевого похоронного бюро.

Доктор зупинився і сказав мені, що краще було б мені зробити рентген.

«Ні»

«Тепер саме час для цього. Якщо щось трапиться пізніше…»

«Зі мною все гаразд».

У приймальню увійшла його дружина. Вона була гарна і розпалена. Вона ще не знала, що її чоловік помер. Ми знали. Це надавало їй такої влади над нами. Доктор відвів її у кімнату зі столом в кінці коридору, через шпарину між закритими дверями і підлогою, виривалося яскраве випромінення, наче від якогось тотального процесу, що міг розтопити навіть діаманти. Що за пара легенів! Вона закричала, і я уявив собі, так могла би кричати орлиця. Я відчув, як прекрасно бути живим, щоб почути це! Саме це відчуття я скрізь шукав.

«Зі мною все гаразд» — я був здивований тим, що ці слова пролунали від мене. Але це було лише моєю звичкою брехати лікарям, немов гарне здоров’я залежало від вміння їх обманювати.

Кілька років потому, одного разу, коли я був, признаючись, на детоксикації в Головному Госпіталі Сієтла, я вимочив той самий трюк.

«Чи ти чуєш якісь незвичні звуки чи голоси?» запитав мене доктор.

«Допоможи нам, о Господи, це боляче,» кричали коробки з ватою. Б!

«Не зовсім»,- сказав я.

«Не зовсім»,- сказав він, — «Що це по-вашому значить?»

«Я не готовий іти у це все», — сказав я. И жовта пташка запурхала біля самісінького мого обличчя, мої м’язи звела судома. Я бився, немов риба. Коли я замружував очі, гарячі сльози виривалися із очниць. Відкривши їх, я вже лежав на животі.

«Як ця кімната стала такою білою?»,- запитав я.

Чарівна медсестра доторкнулася до моєї шкіри. «Це вітамни,» сказала вона і встромила голку.

Був дощ. Гігантські папороті нахилялися над нами. Ліс спускався по схилу. Я міг чути струмок, що біжить між камінням. І ви, жалюгідні люди, ви всі, очікуєте моєї допомоги.    

 

 

 

Другие записи раздела:

  

Написать ответ

Ваш комментарий будет первым!

Войти с помощью: